при тім, але я згодився, не знаючи, яка тяжка пригода чекає мене.
Довбущук слухав цього оповідання, звісивши голову. Посивіла та згорблена стать Петрія та його журбою зіссане лице свідчили про те, що він не бреше і не дурить свойого противника. Він зідхнув важко і сказав після довгої мовчанки:
— Ну, то що ж мені тепер робити?
— Не знаю, — відповів Петрій. — Я прийняв до себе одного з ваших, Іванка, і він у мене добрий та вірний слуга. І вас не вижену з хати, хоч ви й незарібні. Ще мене стане настільки, аби прогодувати незарібного чоловіка, а чей Бог дасть, що оба ще з часом поправимося. А де ж ваші сини?
Довбущук махнув рукою.
— Не згадуйте мені про них!
— Ще вони в криміналі?
— Ні, ми вийшли всі три разом, але вони пішли собі шукати власного хліба.
— Це недобре, — сказав, подумавши Петрій. — Можу догадуватися, якого хліба будуть вони тепер шукати. Та що маю робити? Лишайтеся в мене, доки вам тут злюбиться побути, та там побачимо, що можна буде зробити далі. Аджеж у вас є свої ґрунти та місця на хати. Якби сини захотіли, то могли би побудуватися та розгосподарюватися наново, і не потребували би на те моєї помочі.
На цьому скінчилася розмова недавніх ворогів. Петріїха дала Олексі дещо пообідати, і він, знеможений дорогою, пішов до стодоли, де Петрій постелив йому на тоці солому та простирало, заніс подушку та коц, аби міг укритися та відпочити.
