— Не гнівайся на мене за те, що тобі скажу. Люблю тебе, люблю своїх дітей, наших дітей, Антосю! Люблю над життя, мало що не сказала — над спасіння душі своєї. І власне через те, що люблю так дуже, я б бажала, щоб ніщо не каламутило нашого щастя, яке може дати любов. Аджеж і ти цього бажаєш?
— Хто ж би цього не бажав!? — скрикнув капітан, притискаючи її до грудей.
— Слухай же, любий мій! Знаю добре, що тепер після твойого повороту, скоріше чи пізніше дійдуть до твого слуху всякі плітки й байки. Не сумніваюся, що знайдуться такі, що в очі мені підлещуються, а поза очі кидатимуть на мене болотом, понижуватимуть мене в твоїх очах.
— Анеля! І ти можеш допустити на хвилю, що я буду вірити підлим пліткам?
— Не хвались сильний своєю силою ані відважний своєю відвагою! — сказала хмарно Анєля. — Ні, любий, не говори цього! Що там казати про те, чи я допускаю, чи не допускаю! Розумний чоловік усе допускає і нічого не допускає. То ж ліпше завчасу запобігти можливости всяких таких допущень, які б могли мене кривдити в твоїх очах.
— Як ти це розумієш?
— Витолкую тобі ясніше, про що річ іде. Не від сьогодні знаю, що лихі язики чорнять мене, буцім то я заробляю гроші якимсь нечесним способом. Відки йдуть ці дурні сплітки, не знаю. Я не жила цими часами на великій стопі[1], не бувала так часто в товариствах, щоб могла про все дізнаватися. З твоїх давніх приятелів мало хто тут лишився, та й ті дуже
- ↑ Жити на великій стопі — жити дуже багато.
