рідко в мене бували. То й не знаю, в чому мене обвинувачують. Поки річ ішла про мене саму, я не дбала про те зовсім. Доволі мені власного сумління, почуття власної невинности. Та коли ти вернув, то діло зовсім інше. Такі плітки можуть затроїти твоє життя, наробити тобі неприємностей, коли не будеш узброєний на їх відкинення. І власне цього я домагаюся від тебе.
— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якого ж мені ще свідка треба?
— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анеля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайтися речі, дуже подібні до правди і свідчити проти мене. Найперше дай мені святе слово, присягни мені на любов до наших дітей, що все, що тільки вчуєш проти мене, скажеш мені до очей, нічого не криючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись пояснення!
— Анелю, пробі, тривожиш мене тим урочистим тоном! — скрикнув капітан, схоплюючися на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж…
— Нічого не думаю, тільки домагаюся від тебе того, на що маю право. А бачиться мені, що на твою одвертість маю повнісіньке право!
— Авжеж! Авжеж! Безперечнісіньке право.
— І обіцяєш мені, що будеш супроти мене завсігди щирий і одвертий?
— Обіцяю на честь, на свою душу!
— І не матимеш передо мною ніякої тайни, хоча б ти міг догадуватися, що її виявлення буде для мене дуже болюче?
— Обіцяю! Хоча б я міг догадуватися, що її виявлення принизить мене в твоїх очах, зробить негідним твоєї любови.
— Цього не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля, цілуючи його