Сергій Єфремов у своїй студії про моє життя та мої писання. Мушу завважити ще, що дещо в моїй першій повісті мало значення як прочуття будучих течій у нашій суспільності. Опис того, як Невеличкий вилазить на стрімку скелю в Розгірчу, можна вважати прочуттям того замилування до гімнастики та туристики, яке проявилося серед галицько-української суспільности ще при кінці минулого століття. Щоправда, мій опис скелі в Розгірчу зовсім фантастичний, але пишучи його я вже мав у своїх споминах кількаразовий побут в Уричу, де я сам вилазив на обі великі скелі, що мають на собі сліди великої людської праці з передісторичних та дуже давніх історичних часів. Подібні скелі звиджував і оглядав я пізніше також у Бубнищу та Синевідську Нижнім, — ця остання досі, здається, зовсім невідома ані нашим туристам, ані дослідникам нашої старовини. А коли в сценах із міського життя інтеліґенції у Львові я попробував у новій переробці дати образок „міщанського щастя“ в тихій, матеріяльно забезпеченій і духовою працею зайнятій сім'ї, то бажав би цим образком запротестувати проти недогадливости та тупоумія деяких наших молодших письменників та критиків, що йдучи наосліп за покликами західньо-европейських песимістів, у міщанськім (буржуазнім) життю бачуть синонім духового застою, неробства, дармоїдства, моральної гнилизни та браку естетичного почуття. Ті людці очевидно не почувають усеї недорічности своїх осудів, не розуміють того, що новочасне місто з його високо розвиненою торгівлею та промислом робить можливим жити на вищім культурнім становищі, ніж це можливе по селах, а своїми
