сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне й енергійне, що так і дихало здоров'ям і втіхою, тепер було бліде як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анєля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір'я й розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.
— Мамочко! Мамочко! — кликали діти, шукаючи її. — Де ти, мамочко?
Анеля сиділа в сальоні, де було темно.
— Ось тут я! Тут! — обізвалася вона. — Чого вам треба?
Відчинивши на розтіж двері сальону і впустивши до нього широку струю світла, діти ввійшли до сальону і тулячися до маминих колін, щебетали:
— Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?
— Завтра, любі мої! Сьогодні мені трохи недобре.
— Мамочка нездорова? Мамочці знов недобре? Бідна мамочка!
Цеся гладила Анелю попід бороду, Михась цілував її руку. Анеля відвернулася, щоб діти не бачили сліз, що бризнули з очей.
— Бідні мої дітоньки! — прошептала, перемагаючи хлипання, що душило їй у горлі. По хвилині перемогла себе й промовила:
— Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!
— Ще не хочемо спати, мамочко! Дозволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам
