розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Дозволяєш, мамочко?
— Ну, ідіть, ідіть, та не сидіть мені довше як півгодини. Через півгодини прийду класти вас спати.
Та діти, не дослухавши її слів до кінця, вже побігли, весело плещучи в долоні.
— Що з ними буде? Боже мій, що з ними буде? — важко зідхнула Анеля і знов потонула в задумі. Та по хвилі випростувалася, її звичайна енергія почала брати перевагу над зневір'ям.
— Що має бути, нехай буде! Буду держатися, поки буде змога, а коли доведеться відпокутувати за свої вчинки, то відпокутую.
В тій хвилі почувся легенький стук до дверей сальону. Анеля схопилася, мов переполохана і відчинила двері.
— Це ти, Юлечко?
— Я, я, — шептала Юлія. Вона була обвита чорною хусткою так, що й лиця її годі було розпізнати. — Я чула, як ти балакала з дітьми і як вони потім побігли. От я й догадалася, що ти сама, то й зважилася застукати. Не хотілось би мені зустрічатися з твоїм чоловіком.
— Його нема дома. Пішов до військового касина.
— Ти не повинна була пустити його туди, Анелечко, — промовила Юлія з виразом тривоги на лиці.
— Годі було задержати його. Та чень[1] Бог дасть, що якось воно минеться. Ну, а в тебе що чувати?
— Я прийшла заспокоїти тебе, моя голубко. Від Штернберга нема нічого більше. Якби було яке лихо, то певно би телеграфував.
- ↑ Чень — може.