— Спасибі тобі, Юлечко! І мені бачилося з самого початку, що тут нема чого тривожитися. Твоя правда, якби було яке лихо, то він би телеграфував. Вип'єш, може, шклянку чаю?
— Спасибі тобі! Я тільки на хвилиночку. Втікаю як стій. Не хочу, щоб мене тут хтонебудь бачив. А в тім і твій муж може вернути, міг би мене тут застати. Бувай здорова!
— Добраніч тобі, Юлечко! А якби лучилося щось нового…
— Ну, розуміється, розуміється, що заразісінько тебе завідомлю. Добраніч!
І Юлія, тихесенько зачинивши за собою двері, щезла, мов тінь. Анеля пішла до кухні, де Гриць розповідав не так дітям, як Марині якусь дуже веселу казку про війну кота з ведмедем і щохвилі викликував вибухи голосного сміху.
Коли капітан Ангарович прийшов до офіцерського касина, не застав там справді нікого знайомого. В касині було кільканадцять офіцерів. Декотрі грали на більярд, інші їли вечерю, а при столі з часописами велася голосна розмова, переривана вибухами сміху й енергійними військовими закляттями. Наблизившися до того стола, капітан представився товаришам. Усі вже знали про його перенесення з Боснії до Львова, декотрі бачили його рано при рапорті в генеральній команді. Шумно і густо обступили його, стискаючи його руки, поздоровляючи його на новім становищі, бажаючи скорого авансу. Швидко капітан зробився осередком дуже оживленої розмови. Його розпитували про службові відносини в Боснії, про знайомих офіцерів, що там служили, дехто пригадував і свої пригоди в тім краю. Капітан замовив кіш вина, щоби випити „на братерство“ з новими товаришами.
