— Чи поручник Редліх денебудь на службі, що його тут нема? — запитав Ангарович.
— О, ні, швидко повинен прийти.
І справді, ще не принесли вина, коли появився Редліх.
— Про вовка помовка, а вовк тут! — роздався хор веселих голосів.
Редліх помалу, методично, не озираючися і очевидно привиклий до пануючого тут шуму і гамору, зняв насамперед окуляри, без котрих на три кроки перед собою не міг видіти, а котрі тепер при вході з холодного повітря до огрітого покрилися густою росою і були цілком непрозорі, поклав їх на столі, зняв плащ і шаблю, а відтак видобувши хустку, обтер нею окуляри і вложив їх на ніс.
— Редліх, Редліх! — кричали товариші, — питає тут за тобою якась дама, мовить, що знаєш її здавна дуже близько.
Громовий сміх супроводив ті слова.
— Знаю досить дам, — звільна і задумчиво відповів Редліх, — та ні одна з них не потребує аж тут мене відпитувати. Кожна знає, де мене без питання можна знайти.
— Алеж та дама, це я, старий друже! — скрикнув Ангарович, кидаючися до нього з простертими раменами. — Що ж то, не пізнаєш мене?
— Антось! Старий Боснячисько! — срикнув Редліх і два приятелі кинулись один одному в обійми.
Принесли вино і ціле товариство подалося до реставраційного сальону. Шум, гамір, сміх, брязкіт шклянок заповнив увесь сальон. Почалися тости зразу поважні, потім гумористичні, далі почали співати пісень, грати на фортеп'яні. Ангарович ходив попід руку з Редліхом,
