— Ти не завважив переміни в їх настрою? Це дивно! А прецінь і ти сам перемінився.
— Мій любчику, не уявляй собі нічого! Було маленьке охолодження, це правда, коли ми довідалися, що у нашого полковника вмерла дочка. Чудесна дівчина. Всі молодші офіцери були в ній закохані.
— А, так! — скрикнув капітан. — Ну, то так же мені й говори! Я вже почав було думати, чи не образив я кого чимнебудь, що так нараз почали від мене сторонити.
— Але відки ж знов такі думки! Можу тебе запевнити, що що до твоєї особи, — Редліх мимовільно вимовив ті слова з особливим притиском — усі вповні згоджуються, що ти взірцевий офіцер, сердечний товариш, одним словом, хлопець з золотим серцем.
— Чи справді так думають? — радісно запитав капітан.
— Даю тобі слово чести. Можеш мені вірити.
— Але знаєш, одно мене дивує. Коли ми відходили, ніхто не просив мене, щоб я приходив сюди частіше.
— У нас нема цього звичаю. Це розуміється само собою, що кожний приходить, коли має час і охоту.
— Ну так, але завсігди приємного товариша з самої чемности проситься, щоби лишився довше і приходив частіше.
— Марниця, братіку! Думаю, що з такої дрібниці не будеш висновувати ніяких неприхильних внесків про нових товаришів. А при тім думаю також, що сімейне життя і службові обов'язки, а може й маєткові відносини мало дадуть тобі часу й засобів на те, щоб часто відвідувати наше касино.
