— Це може бути, — якось нерадо промовив капітан, — та все таки… ти знаєш, як я дуже люблю товариське життя. А там у Боснії чоловік стільки нанудився, намучився, натерпівся, що бажав би хоч трохи відсвіжити свою душу в товариськім крузі.
— Сумніваюся, чи це тобі вдасться, — мовив Редліх. — З наших давніх товаришів крім нас двох нема нікого, а з тих нових… Знаєш, я й сам рідко буваю в їх гурті.
— А мені говорили, що буваєш щовечір, — завважив ущипливо капітан.
— Ну, то якийсь поет, прудкий на пересаду, мусив тобі це сказати, — процідив Редліх. — Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, п'ють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати їм кроку! Знаєш що, Антосю, — з незвичайним жаром промовив Редліх, обертаючися до капітана, — раджу тобі з цілого серця, вчини так само і старайся якнайрідше бувати в касині!
Капітан зупинився насеред вулиці і видивився на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотанню старався не глядіти йому в очі.
— Не розумію тебе, Гнатику, — промовив. — Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене вогнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоб якнайрідше до них ходити.
— Бо це занадто багато буде тебе коштувати, — викручувався Редліх. — А в тім, коли ти багатий, коли маєш купу грошей і можеш їх розкидати…
В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.
— Гнате! — скрикнув він. — За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет,
