Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/59

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Це може бути, — якось нерадо промовив капітан, — та все таки… ти знаєш, як я дуже люблю товариське життя. А там у Боснії чоловік стільки нанудився, намучився, натерпівся, що бажав би хоч трохи відсвіжити свою душу в товариськім крузі.

— Сумніваюся, чи це тобі вдасться, — мовив Редліх. — З наших давніх товаришів крім нас двох нема нікого, а з тих нових… Знаєш, я й сам рідко буваю в їх гурті.

— А мені говорили, що буваєш щовечір, — завважив ущипливо капітан.

— Ну, то якийсь поет, прудкий на пересаду, мусив тобі це сказати, — процідив Редліх. — Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, п'ють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати їм кроку! Знаєш що, Антосю, — з незвичайним жаром промовив Редліх, обертаючися до капітана, — раджу тобі з цілого серця, вчини так само і старайся якнайрідше бувати в касині!

Капітан зупинився насеред вулиці і видивився на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотанню старався не глядіти йому в очі.

— Не розумію тебе, Гнатику, — промовив. — Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене вогнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоб якнайрідше до них ходити.

— Бо це занадто багато буде тебе коштувати, — викручувався Редліх. — А в тім, коли ти багатий, коли маєш купу грошей і можеш їх розкидати…

В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.

— Гнате! — скрикнув він. — За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет,