— Ага, Анелечко! Бачу тут візитову карточку барона Рейхлінгена. Розповідж но мені, яка це в тебе була з ним історія?
Капітан і Анеля сиділи в сальоні і розмовляли. Анеля, зайнята якоюсь жіночою робіткою, оповідала мужові про своє життя, про дітей, про старого Гуртера, а капітан, слухаючи її оповідань, перебирав візитові карточки, розкидані на срібній таці на столі. Нараз на одній елеґантній, блискучій прочитав назву: „Waldemar Baron von Reuchlingen“ і затремтів так, немов би пожалив, собі пальці кропивою.
— Історія, в мене? З бароном Рейхлінгеном? — помалу, немов шукаючи чогось у пам'яті, повторила Анеля, спокійно дивлячись чоловікові в очі. — У мене з ним не було ніякої історії.
— Не було ніякої? — з зачудованням запитав капітан. — Це не може бути! Пригадай собі добре!
— Що маю собі пригадувати? — ще з більшим зачудованням відповіла Анеля. — По твоїм від'їзді до Боснії барон був тут у мене раз чи два рази… Ага, пам'ятаю, раз під час моїх іменин упився і звів якусь сварку з офіцерами. Не знаю, про що їм там зайшло, досить того, що попсував нам цілий вечір і всі разом з ним мусили забратися додому. Більше я й не бачила
