— Ти давно тут? Я нічогісінько не знав, що тебе сюди перенесли.
— „Не знав?“ — скрикнув барон. — „Не писала тобі жінка?“
— Ані словечка.
— „Го-го!“ — кричав на все горло барон, — „чудесну маєш жінку! Ангела, а не жінку! Га, га, га! Такі ангели там залізними вилами толочать грішні душі в кипучу смолу“.
— Бароне, — строго мовив я до нього, — маю згляд на те, що ти п'яний і сам не знаєш, що говориш. В іншім разі ти мусив би мені тяжко відповісти за ті слова.
— „За ті слова?“ — кричав барон з п'яним сміхом. — „За ті слова? Хіба я що сказав? Алеж братіку, не гнівайся! Сам мовиш, що я не знаю, що плету. А твоя жінка… го-го! die ist ein solches Capitel[1], про котрий треба, би говорити по тверезому“.
— Добре кажеш, — мовив я. — Що маєш мені сказати, кажи по тверезому, а тепер ходи спати.
— „Хто? Я спати?“ — верещав барон. — „Ні, брате, я не привик в таку пору йти спати. Але, але,“ — мовив нараз спокійнішим голосом, — „позич мені 10 ринських! Якраз не стало мені дрібних, а цей драбуга ось тут не хотів мені кредитувати. Позич, не пожалуєш цього. Завтра віддам і ще в додатку розповім тобі гарну історію, яка притрапилася одному гарному младенцеві і одній ще гарнішій замужній жінці, або радше солом'яній вдові“.
— Не потребую тобі додавати, — мовив капітан до Анелі, — що мені кров ударила до голови при тих словах цього нікчемника. Я видобув 10 ринських і даючи йому, промовив:
- ↑ Вона є такий капітал.
