— Покинеш військову службу, відберемо кавцію, купимо маєтність і зараз виберемося на село. І дітей заберемо відци. Маю свояків у Вадовицях, там будуть мати добру опіку і дозір, нехай там ходять до школи. А ми візьмемося до праці, до господарства, чи так? Твоя пенсія на разі буде йти на вклади в господарство, а коли дечого доробимося, то можна буде робити з неї невеличкі ощадності. Чи так?
— Так, так, — механічно мовив капітан.
— Значить, похваляєш мій плян?
— Цілковито.
— Пристаєш на нього?
— З цілого серця.
— Ну, то добре! Гарно! Чудесно! Якже я люблю тебе, голубе мій! А в такім разі знаєш що? Іди зараз, там у спальні на моїм столику знайдеш перо, папір і чорнило і напиши подання до генеральної команди.
— Подання? Яке?
— Подання, що виступаєш з активної військової служби.
— Зараз? — здивувався капітан.
— Ну, аджеж ти згодився на мій плян?
— Так, але чень же ще не горить, не маємо чого так квапитися. За кілька тижнів маєтність не втече, а в тім, хто ще знає, чи при докладнім огляді вона нам сподобається? Треба би оглянути її з яким тямущим чоловіком. А за кілька неділь я можу одержати вищий аванс і в такім разі наша пенсія також буде вища.
— А, так! — майже крізь сльози мовила Анеля. — Так тобі аванс, мізерне підвищення пенсії більше в голові ніж мій супокій, моє здоров'я, моє життя. Такі то ви всі мужчини! На устах у вас усе: люблю, люблю! А коли
