— Так, прошу пана, обід готовий, — мовила Марина.
— А діти прийшли? — запитала Анеля.
— Так, прошу пані. Гриць забавляє їх своїми оповіданнями. Він такий смішний.
— Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! — радісно мовив капітан. — Правда, Анелечко, що вже тепер оцю тітусю не пустимо.
— Ні, Анелечко, прошу тебе, не роби мені цього! — благала Юлія. — Сама найліпше знаєш, як дуже мені це буде неприємно.
— Го-го-го! Пані лякаються, щоб ми вас не отруїли! А, таке підозріння не може пройти безкарно. Отже навмисне мушу паню отруїти двома наперстками боснійського вина! Allons enfants![1] Анеля наперед, а ми обоє за нею!
— Ні, Юлечко, справді Антось має рацію, — промовила нарешті Анеля. — Пощо маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чей же не втече.
— Ага, бачите пані, як вища інстанція мудро розсудила! — крикнув капітан, радуючись, що жінка, що зразу очевидно вагувалася, остаточно станула по його боці. — Прошу пані! — додав, подаючи їй рам'я, а потім позираючи на неї спідлоба; бачучи на її лиці вираз невдоволення і прикрости, додав:
— Але що ж це ви, пані, чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?
— О, пан капітан жартує! — мовила Юлія, силкуючися на веселий усміх. — Противно! Тільки що в мене дома…
— Що там дома! — мовив капітан. — Аджеж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.
- ↑ Ходім, діти! (Початок марсельєзи).
