Юлія, ніби завстидана, відвернула голову. Були вже в їдальні. Анеля заходилася коло супу. Діти сиділи на своїх місцях, спокійні, але веселі, тільки оченята у них усміхалися.
— Михасю! — мовив капітан, наближаючися до нього з панею Юлією, — чи не цю паню ти хотів учора потягнути до одвічальности?
Михась встав з крісла, подав руку пані Юлії і мовив:
— Добрий день пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.
— Я недобра, Михасику? — здивована запитала Юлія.
— Так, пані недобрі, — мовив резолютно Михась. — Пані вмовили в нас, що татко приїде вночі, а він приїхав рано, а ми були в школі й не поїхали на дворець, щоби там татка привітати.
— Алеж я цьому не винна, Михасику, — мовила Юлія. — Татко сам телеграфував.
— Е, що там телеграфував! — відповів Михась. — В листі було написано, що приїде рано. Може телеграма була фальшива.
— Га-га-га! То мені козак! — сміявся капітан. — Той уміє допекти.
— Алеж, Михасику, хібаж я тому винна, що телеграма була фальшива? — мовила Юлія.
— Не треба було їй вірити, — відрізав хлопець.
— Так ти гніваєшся на мене?
— Вчора трохи гнівався, а нині вже ні, — мовив Михась.
— Ти мій золотий хлопчику! — скрикнув капітан, цілуючи його в чоло. — Так завсігди держися! Коли хто щось винен, говори йому правду в очі, вали сміло, що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброї дороги.
