— Ну-ну, досить тої науки! Прошу братися до росолу, бо вистине! — мовила Анеля.
Настала на кілька хвиль павза, під час котрої чути було тільки брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживанню росолу.
Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджуватися та прояснюватися. Веселе щебетання дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець що розганяв хмари, які раз-по-раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз-у-раз грозили затемнити весь видокруг цього щасливого домашнього вогнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілилася, почала вчувати себе свобіднішою, хоч сиділа обік капітана. Тільки Анеля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і тривожно позирала на двері, неначе в них кожної хвилі мав показатися віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почулося енергійне, швидке стукання до дверей, Анеля мало не скрикнула з переляку, схопилася з крісла і, відвернувшися до вікна так, щоби капітан не бачив її зблідлого лиця, вхопилася рукою за груди, силкуючися зупинити надсильне биття серця.
В дверях показалася військова фігура, що вже давно не топтала цих порогів. Це був Редліх. Оточений туманом пари, війшов до покою, салютуючи. Капітан радісно скочив до нього і сердечно стиснув подану йому руку.
