— Адже ж він мовив, що вас, пані, знає! — мовив капітан.
— Не знаю, відки це взяв, — відповіла Юлія, знов понижаючи голос і втупляючи очі в долівку.
— Редліх, прошу пані, ніколи не бреше, — суворо заявив капітан.
— І я також не маю цього звичаю! — ущіпливо відповіла Юлія.
— Так що ж значить це все? Що тут за загадка?
— Може, пан Редліх прийняв мене за когось іншого, за якусь жінку, що чим небудь образила його, — вже сміліше говорила Юлія.
— Гм, це може бути, — мовив, подумавши, капітан. — Він короткозорий і такі qui pro quo траплялись йому не раз. Але щоб аж до такого ступня міг забутися, щоби мені в моїм домі в присутності гостя робив таку зневагу, ні, цього я не міг би й придумати!
Серед мовчанки скінчено обід. Здавалося, що поява Редліха і його короткий побут в оцій кімнаті доразу змінили в ній атмосферу. Свіжість, радість і свобода щезли зовсім. Усі сиділи німі, пригноблені й сумні. Навіть діти посумніли й стратили апетит. Капітан навіть не доторкнувся своєї улюбленої легоміни, тільки Анеля ззіла свою порцію, та й Юлія, дивлячися на неї, чула себе спонуканою ззісти також дещицю, хоч учинила це, очевидно, вельми пересилюючи себе саму. Чорної кави не хотів ніхто, а про пообідню гутірку, що так усміхалася капітанові перед обідом, і котру він хотів оживити оповіданням веселих і сумних пригод свойого босняцького життя, щоб забавити Анелю і навести її на свіжі думки, тепер не було ані думки. Вони сиділи в такім настрою,
