мекекання баранчиків, лепетання ляльок, шелест вишиваного шовку, тарахкавки, трубки, барабани, гуркіт почтових коней на колісцях, лускання почтальонських батогів, туркіт крил вітряків. Усе те рухалося, щезало, скакало з даху на дах здовж вулиць. А де не було дітей, Цар-Різдво під проводом кобольдів швидко минав таку хату й не помилявся. Та часом, коли наближався до якоїсь хати з повними руками, шептав до нього комин своїми чорними устами:
— Вмерла дитинка, нема кому дарувати… Нема маленьких черевичків у цій хаті. Візьми свої забавки, мій маленький Царю. Мати плакала б дуже, побачивши їх…
Довго-довго блукали так маленькі вогники. Та нараз захриплий півень закукурікав у глибині сутінку, рубочок білого дня підхилив небо і в тій хвилі щезли всі чари різдвяної ночі. Празник дахів скінчився, починався празник домів. Оце разом з димом розпалених огнів горі коминами понеслися солодкі й чарівні окрики. Це були окрики радости, сріблисті реготи, голоси дітей, що й собі ж кричали: „Різдво! Різдво! Хай живе різдво!“ А понад безлюдними дахами підіймалося сонце, чудове зимове сонце, заспане й рожеве, і сипало своїм першим промінням, що, іскрячися по снігу, було подібне до позлітки, до перлової матиці, до золотих френзлів, розсипаних із кошиків малого Царя.
