Великі хоругви святого Ґонзальва вже рушили на площу і звільна повівали в повітрі, піддержувані долонями мужчин з геркулесовими поставами й обгорілими лицями, з шиями, що аж понадувались силою; нести оті хоругви для них була забавка.
Від часу побіди над радузійцями людність села Маскаліко святкувала празник у вересні з новою пишнотою. Серця горіли дивним вогнем набожности. Вся країна віддавала почесть свойому патронові, опікунові багатства і свіжих зборів. Понад вулицями жінки порозвішували від вікна до вікна свої шлюбні заслони. Мужчини пообмаювали брами зеленню і посипали квітками пороги домів. Кожний подув вітру наповнював вулиці запахом, що захоплював і оп'яняв юрбу.
Процесія раз-у-раз висипалася з церковної брами й розливалася по площі.
Перед вівтарем, де впав був святий Панталеон, вісім мужів, найчільніших у громаді, ждало на хвилину, щоб піднести статую святого Ґонзальва. Це були Джіованні Куро, Уммалідо, Матталя, Вінценціо Ґвано, Рокко де Чеузо, Бенедетто Ґалянте, Біаджіо де Кліші і Джіованні Сенцанаура. Вони стояли випростувані, мовчки, немов засоромлені високою почестю своєї функції. Думки потрохи мішалися в їх головах. Вони були надзвичайно сильні, а в їх очах горіло полум'я фанатизму; в ухах мали золоті обручки, мов жінки. Від часу до часу вони обмацували свої п'ястуки й мускули на руках вище ліктів, немов бажали зміркувати свою силу; потім вони обмінювалися тихими усміхами.
