Статуя патрона, бронзова й порожня внутрі, чорнявого коліру, з срібною головою і срібними руками, була величезна й дуже тяжка.
Матталя промовив:
— Чи всі ми тут?
Довкола них тислися люди, щоб ліпше бачити. Шибки в костелі бряжчали при кожнім подуві вітру. Костельна нава була повна диму кадила й живиці. Здалека доносилися гуки музики і знов затихали. В тім набожнім шелесті в серцях вісьмох людей ріс якийсь сліпий захват. Вони були готові, простягли руки. Матталя мовив:
— Раз!.. Два!.. Три!..
І вони з'єднали в одно свої сили, щоб підняти з вівтаря статую святого. Але вага була страшенна і статуя похилилася наліво. Люди не здужали ще обхопити руками підстави так, щоб обкліщити її міцно. Вони зігнулися, як луки, щоб підперти її. Але Біаджіо де Кліші і Джіованні Куро, менше зручні, попустили якось і статуя нагло перехилилася на їх бік. Уммалідо скрикнув.
— Держіть! Держіть! — загула юрба довкола них, бачачи святого в небезпеці.
Великий шум, що доходив із площі, заглушив їх голоси.
Уммалідо припав на коліна, маючи праву руку прискімлену бронзою. В тій поставі, не встаючи, він не зводив очей із своєї придавленої руки. Його зіньки розширилися й були повні перестраху й болю, але він не кричав. Кілька крапель крови накапало на вівтар.
Товариші зібралися з силами, ще раз натужилися, щоб підняти тяжезну масу. Це не було легко. В страшенній муці Уммалідо скривив уста;
