бачачи це, жінки тремтіли. Та ось вкінці вдалося піднести статую і Уммалідо міг вийняти з-під неї свою руку, розмяцькану, криваву, безформну.
— Іди додому! Іди додому! — кричали йому люди, попихаючи його до дверей костела. Одна жінка зняла з себе фартушок і подала йому, щоб ним зав'язав собі рану. Уммалідо не прийняв його. Він мовчав, не зводячи очей із ґрупи мужчин, що не переставала метушитися довкола статуї і сперечатися.
— Це мені належиться.
— Ні, мені!
— Ні, ні, мені!
Чікко Понно, Маттія Скаффароля і Томассо де Кліші сперечалися на тім, хто має заступити Уммаліда й замість нього восьмий нести статую. Уммалідо наблизився до них. Його розтовчена рука звисла з боку, та другою він протискався крізь юрбу. Він сказав коротко:
— Це моє місце!
І він відставив ліве плече, щоб піддержувати патрона парохії. Він затиснув зуби й диким напруженням волі здержував свій біль. Матталя запитав його:
— Та що ти робиш?
— Роблю те, що подобається святому Ґонзальвові, — відповів він.
І він пішов разом з іншими. Юрба дивилась остовпілими очима, як він ішов. Щохвилини бачачи його рану, що капала кров'ю і вже починала чорніти, цей та той запитували його на ходу:
— Уммалідо, а як вам?
Він не відповідав. Він ішов наперед, поважно, міряючи кроки під ритм музики, з якимсь
