заколотом у душі. Над ним тріпалися в вітрі широкі жіночі заслони, а довкола сунув чимраз густіший тиск народу.
Та нараз на перехрестю він упав. Святий на хвилину зупинився, захитався серед хвилевого натовпу, а потім рушив далі. Маттія Скаффароля заняв опорожнене місце. Два свояки підняли зомлілого чоловіка й занесли до близької хати.
Анна де Чеузо, бабуся, що славилась умінням гоїти рани, оглянула криваву, розтовчену руку, похитала головою й мовила:
— Я тут не пораджу.
Її штука не вистарчала на вигоєння такої рани. Уммалідо прийшов тимчасом до себе, але не отворив уст. Сидячи, він спокійно дивився на свою рану. Рука звисла, бо кість була зламана й поторощена назавсіди. Два чи три селяни прийшли побачити скаліченого. Кожний, словами чи рухами, висловлювали ту саму думку. Уммалідо запитав:
— Хто ніс святого?
— Маттія Скаффароля, — відповіли йому.
— А що там тепер діється? — запитав він ще раз.
— Правлять вечерню при музиці.
Селяни попрощалися з ним і пішли на вечерню. Із сусідньої парохії привезли великий дзвін.
Один свояк поставив коло раненого миску з холодною водою і мовив:
— Промочуй тут руку. Ми вернемо незабаром. Ідемо послухати вечерню.
Уммалідо лишився сам. Гук дзвонів розлягався сильніше й живіше. Денне світло почало пригасати. Оливкове дерево, хитане вітром,
