стукало гілками в низьке вікно. Уммалідо, все ще сидячи, почав занурювати свою руку в воду, далі, чимраз далі. В міру того, як з неї стікала кров і відпадали бульбашки запеклої крови, показувалося її скалічення чим раз страшнішим. Уммалідо думав.
— Усе дарма. Пропала рука. Святий Ґонзальве, я жертвую тобі її.
Він узяв ніж і вийшов із хати. Вулиці були пусті. Всі побожні пішли до костела. Понад дахами бігли хмари, облиті фіялковим вересневим сумерком, і на бігу приймали форми різних звірів. У костелі при гуку інструментів збита в купу юрба співала хором у правильних відступах. Стояла сильна задуха від тепла людських тіл і від полум'я свічок. Срібна голова святого Ґонзальва іскрилась у повітрі, мов маяк.
Ось увійшов Уммалідо. Серед загального остовпіння він протиснувся аж до вівтаря. Різким голосом, держачи ніж у лівій руці, він промовив:
— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її.
І він звільна перед очима народа, що тремтів з переляку, почав обкроювати свою руку довкола правого киктя. Звільна розмяцькана рука відділювалася від тіла, запливаючи кров'ю. Хвилину вона висіла на останній жильці, потім упала на мідяну бляху, поміщену при ногах патрона, для збирання грошових датків.
Тоді Уммалідо підняв угору свій кривавий кикоть і ще раз повторив виразно:
— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її!
|
Із збірки „San Pantaleone“, |
