Скоро тільки Лука почув стук милиць, відкрив свої великі очі, мутні й запалені й обернув їх до дверей, туди, де на порозі ось-ось мав показатися його брат. Ціле його лице, вихудле від слабости, пожиране гарячкою, обсипане червонястими прищами, набрало нараз виразу жорстокости, а навіть заїлости. Судорожно стиснув він руки своєї матері, кричачи охриплим, уриваним голосом:
— Нажени його! Нажени його! Не хочу бачити його! Не хочу бачити його, ніколи, ніколи! Чуєш?
Слова душили його в горлі. Душачися від раптового кашлю, він нервово стискав материні руки, а сорочка на його грудях тремтіла, розпанахуючись щохвилини. Його рот був напухлий, а на підборіддю висохлі прищі творили немов кору, що при кожнім напруженню тріскала й підпливала кров'ю.
Мати поквапно вспокоювала його.
— Ні, ні, моя дитинко! Не будеш бачити його більше. Зроблю те, чого хочеш. Нажену його, нажену. Дім твій, моя дитино, ввесь твій. Розумієш мене?
Лука кашляв їй просто в лице.
— Але зараз, у тій хвилині! — повторяв він з диким упором, підіймаючись на постелі і тручаючи матір до дверей.
— Так, моя дитинко, зараз, у тій хвилині.
Данило показався на порозі, опираючися на милицях. Це був бідний каліка, з великою, тяжкою головою. Його волосся було таке біляве, що видавалося зовсім білим. Його очі були лагідні, мов у ягняти, сині під довгими прозірчастими повіками.
