— Але слухай же! Живо! Скинь його зі сходів!
Жінка схопилася підскоком, вибігла за двері й підняла на німого свої тверді руки, привичні до бійки й до збиткування.
Лука, підпершися ліктями, повторяв:
— Іще! іще!
Під ударами Данило замовк. Він вийшов на вулицю, душачи в собі плач. Він був дуже голоден; оце вже два дні він не їв майже нічого. У нього ледве було стільки сили, щоб тягати милиці.
Надійшла купа вуличників; вони бігли, пускаючи паперового орла, що піднімався вгору, то падав, запорюючи в землю своїм дзьобом. Один із них штовхнув Данила, кричачи:
— Гей ти, кулясе!
Інші реготалися.
— Ану, бігай, ти побігущий!
Ще інші, натякаючи на його велику голову, запитували його на кпини:
— Почому фунт мозгу, гей, кривоногий!
А один, ще злосливіший, вирвав йому одну милицю, кинув на землю, а сам драла. Німий захитався, потім ледве-не-ледве підняв свою милицю й поволікся далі. Крики і сміхи вуличників віддалилися на берег річки. Орел, подібний до якогось птаха з казкового краю, підіймався під рожеве, лагідне небо. На березі купи вояків співали хором. Це була гарна пора, швидко по велицідні.
Данило чув, як голод скручує його нутро і сказав сам до себе:
— Піду просити милостині.
Склепик пекаря напоював весняне повітря приємним запахом свіжого хліба. Прийшов чоловік увесь у білому, несучи на голові довгу
