дошку, де рядком накладено було багато золотистих хлібів, що ще парували. За чоловіком ішли два пси з мордами, піднятими вгору, і махали хвостами.
Данилові здавалося, що ось-ось упаде й зомліє. Він мовив сам до себе:
— Мушу просити милостині, а то вмру з голоду.
Сумерк западав помалу. Прозірчасте небо ціле було засіяне орлами, що похитувалися та спадали на землю. Дзвони напоювали повітря глибоким, ненастанним гуком та дзенькотом. Данило мовив сам собі:
— Піду і стану при дверях церкви.
І він поволікся до церкви.
Церква була отворена. В її глибині вівтар, освітлений маленькими, тремтючими вогниками, виглядав, як купа зірок. Із дверей випливав легенький запах кадила й живиці. Хвилями орґани викидали великий сніп звуків.
Данило почув нараз, як сльози наново тиснуться йому до очей і цілим своїм серцем він вимовив оцю гарячу молитву:
— О господи, о мій боже, порятуй мене!
Орґани видали акорд, від якого стовпи затремтіли, мов інструменти; потім полилися спокійні, ясні ноти. Залунав голос співаків. Побожні чоловіки й жінки, по двоє або по троє входили одинокими дверима. Данило ще не зважувався простягти руку.
О бік його один жебрак почав жибоніти:
— Душечко милостива, а подайте христа-ради!
Німого взяло обридження.
Він побачив, як його мачуха входила до церкви, вся закотурмана чорним плащем. І він подумав:
