— Справді… не знаю, — мовив Пташиногляд. — О, глянь лише, вона піднімається і глядить на нас такими вдячними очима!
— Справді, — сказав батько, — так дійсно гляділа ця бідна вдова, якій я ходив подати поміч.
Жодне з дітей не вгадало. Але Пташиногляд був найближчий правди, хоч і не пускався в догади.
На високій вежі стояла мати з дитиною. Дитина випала їй із рук.
У цій самій хвилині упав також інший предмет. Він мав такий самий обсяг, як дитина. Таку саму вагу, як дитина. Притягання землі, опір повітря… все, що мало вплив на спадання, діяло однаково на цей предмет і на дитину.
Тільки що дитина була жива й мала матір, котра почала рвати на собі волосся з розпуки.
Про інший предмет було зовсім байдуже.
— О, боже, о, боже, моя люба дитина! — верещала мати. — О, боже, рятуй мою дитину!
За інший предмет не молився ніхто.
І оба падучі тіла з шумом летіли вниз, одно обік одного.
А природа — це було ще перед Н'ютоном… та вона знала докладно, як мусить уладити упадок — природа робила своє. Вона преспокійно обчислила квадрати мас і віддалення, постаралася о опір внизу, де повітря менше густе, відшибнула опір від скорости…
Ще раз крикнула мати:
— О, боже, моя дитина!
