чого воно йдеться, тільки мабуть уважав нашу роботу найбільшою дурницею. Це вже так: новомодних звичаїв він не міг зносити й від старих привичок годі було відвести його. Тільки помаленьку перепросився Том Кворц потрохи з новим способом праці, хоч ніколи не міг зрозуміти того, пощо ми раз-у-раз лазимо до тієї штольні, а ніколи не виносимо з неї нічого порядного. Вкінці завітав і сам у спід, щоб попробувати, чи не вияснить собі цього діла. Але дивлячись на нас, він тільки баламутився, розсердився і спротивив собі ввесь інтерес тим більше, що знав добре, що наші видатки зростали раз-у-раз, а заробітку не прибувало ані центу. От тим то він поклався на мішок з порохом у куті, звинувся в обарінок і заснув.
— Одного дня наскочили ми в шахті на такий твердий кремінь, що мусіли розсадити його порохом; це була перша наша проба, від коли Том Кворц народився на світ. Ми запалили льонт, вилізли з ями й відбігли, може, з на п'ятдесят метрів а про кота, що спав собі смачно на мішку від пороху, забули навіки. Минула хвилина часу, аж бачимо, з ями бухає бовдур густого диму, потім розлягся страшенний лускіт, і може з чотири мільйони сотнарів каміння, глини, диму й обломків вилетіло на які дві милі в повітря. І, їй же богу мойому, серед усієї тієї сутолоки полетів ка̀рбульци наш старий Том Кворц і собі ж угору, фукаючи, чихаючи та простягаючи пазурі, мов скажений, щоб учепитися за щонебудь, але це не здалось йому ані же нінащо!
— Минуло може три хвилини, а Тома не було ні слуху, ні духу. Потім нараз посипалося
