згори каміння і всяке сміття, і впав також коцур, може на десять стіп від місця, де ми стояли. Ну, цей виглядав гарно! Нужденнішого сотворіння не бачив я, відколи живу! Одно вухо задерте на голову, хвіст настовбурчений угору, вуса обсмалені, все тіло зачорнене порохом і димом і обліплене глиною та пилякою. Ми витріщили на нього очі й не могли сказати ані слова — бо нащо здались би тепер усякі перепросини? Том Кворц зирнув сам на себе з невимовним обридженням, а потім глипнув на нас, немов хотів сказати: „Ну, вам здається, що то така велика мудрість зробити збитка бідному котові, що не розуміється на новомоднім гірництві, — але я дивлюсь на це діло з іншого становища“. І Том обернувся до нас хвостом і помашерував додому, не сказавши ані одного слова. Така вже була його вдача.
— І вірте мені або ні, — відтоді не було на світі кота більше вороже настроєного супроти експльоатації кременю, як він. Коли, нарешті, він знов почав із нами пускатися до штольні, то всі ми чудувалися його розумові. Справді було диво! Скоро тільки ми набили діру порохом і запалили льонт, то він, було, глипне на нас, немов би хотів сказати: „Поручаюсь сердечно, мої панове!“ — і в одній хвилині чкурне з ями й видрапається на дерево, як мога найвище. Що я кажу: розум! Це зовсім не віддає всього! Це було правдиве відхнення!
— А знаєте, пане Бекер, — сказав я. — Коли поставити себе на становище того коцура, то його упередження видається зовсім зрозумілим. Чи ви ніколи не пробували вилічити його з нього?
