П'єр і Ґійом, спочивши чверть годинки, подались далі на прохід, дійшли до озера, перейшли через перехрестя Каскад і хотіли вертати до Нейлі, обходячи другим берегом озера, коли втім їх заскочила злива і змусила сховатися під грубими, ще голими гілляками старого каштана. А коли дощ пускався ще дужчий, вони побачили за групою дерев якийсь дворик, маленьку каварню і реставрацію і побігли до неї, шукаючи захисту. Вони ввійшли до залі чи радше веранди під скляним дахом; тут стояло кілька малих мармурових столиків, а зрештою не було нікого. В домі, бачилось, не було й живої душі, немов він тільки що прокидався з зимового сну; чути було ще задавнену вогкість, мов у пустці, котра задля браку гостей стоїть замкнена від листопада до березня. За двориком була стайня і шопа — прибудівки покриті мохом.
— Але ж тут, здається, ще все позамикано, — мовив Ґійом, входячи до цього мовчазного домика.
П'єр сів коло одного малого столика.
— Всежтаки нам не заборонять перечекати, поки промине туча.
Аж ось показався кельнер. Він удавав із себе дуже занятого, никав щось по буфеті і приніс обом братам по чарці шартрези. Май же цілу годину вони ждали, поки перестане дощ, розмовляючи півголосно. Аж ось знов показалися стражники і поліційні аґенти й почали шниряти довкола реставрації. Певно зміркувавши, що згубили слід, вони вернули сюди в тім переконанні, що той чоловік, перебігаючи, мусів заховатися десь у цьому дворику. І вони зручно обступили його з
