й ясно. Він вийшов із іншої школи, говорив зовсім попросту, одностайно, дбаючи тільки про правду. Зрештою він вдовольнився тим, що показав у властивім світлі історію Сальва̀, вважаючи його від дитячих літ жертвою суспільної фатальности, вияснюючи його останній учинок усім тим, що він перетерпів, усім тим, що наклювалося в його мозку, затуманенім мріями. Чи ж його злочин не був злочином усіх? Чи ж увесь загал не почуває себе трохи одвічальним за цю бомбу, що кинув бідний, голодом зморений робітник на порозі домівки багача, котрого ім'я значило для нього нерівний поділ, стільки розкошів з одного, а стільки недостатків з другого боку? І коли в наших бурливих часах, серед пекучих проблем, підданих під загальний сумнів, один із нас стратить голову і хоче силою прискорити щастя, чи ж мусимо ми нівечити його в ім'я справедливости, коли ніхто з нас не може присягти, що й він не причинився до його безумства? Він зупинився довше на історичному моменті, в котрому сталося діло, на тій купі скандалів, на тих розвалинах, серед котрих із старого світа в болях родиться новий, серед тої страшної кризи страждання й боротьби. І він закінчив проханням до присяжних, щоб показали себе людяними, не піддавалися пристрастям і пострахам збоку, щоб своїм мудрим присудом заспокоїли суспільні верстви, а не увіковічнювали боротьби, даючи голодоморам нового мученика, котрого ті мусять пімстити.
Минула вже шоста година, коли п. Дельомбардієр своїм тонким голосом, гострим і забавним, відчитав присяжним численні питання, які їм завдавано. Потім трибунал вийшов, непро-
