19
Звиногородщина в XV—XVI вв.
вдиралися до литовської держави: „а в тотъ часъ когда цар з войскомъ приходилъ, не было сторожи жадное“. Люди, знайомі з місцевими умовами, підкреслювали потребу міцніш охороняти зазначене пограниччя, що дало-б можливість людності переходити в більшій кількості та осідати в цім районі, але скарб не завсіди мав потрібні матеріяльні засоби, і місцевим людям і далі доводилося жити в турботнім чеканні.
Уходи в далеких глухих місцях можна було вільно займати, хто хтів. Користання протягом кількох років закріпляло уход за уходником і на ці роки користання посилалися ті, що обстоювали свої права на уход. Люстрації XVI в. зазначають, до кого належав який уход[1]. Тут ми маємо таких власників — князів, бояр, далі манастирські уходи (Арх. VII, 1, с. 86).
Використовували уходи — лови, стани, пасіки — чи своїми силами, родини, часом сябрів, чи працею найманою або селянською. Перше стосується до початкового використання уходів, друге стосується до господарства пізніших власників, що їх зазначено в люстрації.
Селянська праця на уходах входила до комплексу обов'язків селян. Стороннім людям здавали власники свої уходи за певну орендну платню, умовляючись чи то з окремою людиною, чи то з цілою ватагою уходників[2]. Платня в різні роки не була та сама, вона вагалася залежно від різних умов, що між ними ступінь небезпечности теж чимало важив. Коли частіш ставали татарські напади, зміна в умовах життя відбивалася й на уходах. Людність горнулася ближче до парканів замку, чекаючи ліпших умов- для повороту на уходи, і далі покидала уходи, тільки навідуючися врядигоди. Так, поселення Мошни лежало було якийсь час пусткою, але і лови в небезпечні роки могли залишитися без уходників: „хто тамъ пасекою станетъ, даетъ ему на годъ куницу 12 грошей, а теперъ пусто, не стоитъ нихто, только одна его самого пасека“, так само і в иншім місці брак орендарів-уходників, „а теперъ тамъ только его самого пасека“ (Арх. VII, І, 90). Як бачимо, в нормальні роки по таких багатих уходах доглядали пасіки панські селяни і поруч ставили свої пасіки орендарі-куничники. Може ті міщани, що мали „в державі“ пасіки на Конелі, як каже судова справа (Źr. dz. XXI, 391), теж були куничники-орендарі замкових чи панських пасік.
Стан рибальський чи пасіка це початок поселення. Сприятливі умови заохочують людей осідати на постійне життя і так повстає вже постійне поселення. Власник землі та уходів певними полегкостями часом грошовими позичками за-для заведення господарства і собі заохочуватиме, людей осідати на новім місці.
Таку колонізаційну діяльність виявляли в цій місцевості як манастирі, так і землевласники пани та бояри.
