і через що занепадає баришівське міщанство в другій чверті XVIII стол. — лишається неясним. Надання м. Баришівки у 1752—53 році Сулимі й Журманові (універс. гетьм. Розумовського) було остаточним ударом, що після нього міщани баришівські вже не можуть існувати як окрема соціяльна група і нівелюються з загально-посполитською людністю. Але кількістю ця група у 1750—60-х роках була ще чимала: „а чиншу з мещанъ — пише Сулима синам — р 250 и более доходить[1]. Наступу Сулиминого не видержує не тільки міщанство Баришівки, але й міщанство такого міста, як Переяслав з його магдебурзьким правом. Син полк. Сулими Остап скаржиться до Малоросійської Колегії на вирок Слідчої Комісії в справі магістратських у м. Переяславі маєтностей. З цієї скарги бачимо, що мало не всі ґрунти з міщанами (11 дворів), що володів ними п. Сулима в Переяславі, позахоплювано. Захопивши зазначені двори в Переяславі, п. Сулима обкладує їх чиншем, що про виплату його в платників збереглося квитків на 254 карбованці[2]. Полк. Сулима намагавсь був навіть клопотатися перед російським урядом, щоб повернуто йому маєтності в Чернігівському та Київському полках, що були надані його предкам ще за польських королів[3].
Наведені вище факти малюють нам полковника Переяславського Семена Сулиму більше як господаря, аніж урядовця. Урядова посада, а так само й економічна міць, створювали для Сулими сприятливі умови для господарчої діяльности, що їх Сулима так широко і використав. Переяславський полк. Сулима являється типовим представником тієї значної української старшини, що відгравала таку видатну ролю у тому процесі розшарування суспільства на групи, що одбувавсь в XVIII стол. на Україні.
