Сторінка:Історичні джерела та їх використання. Вип. 1 (1964).djvu/175

Я. Д. Ісаевич

УКРАЇНСЬКА АРХЕОГРАФІЯ В XVII–XVIII ст.

Під археографією в наш час розуміють допоміжну історичну дисципліну, що займається вирішенням питань, зв'язаних з виданням документів, незалежно від часу їх походження, а також вивченням розвитку методів видання письмових пам'яток і історії публікації документів^[1]. Відомо, що вже в XVII ст. в ряді країн Європи набуло значного поширення видання різних історичних джерел, і в зв'язку з цим розпочалася розробка методів їх публікації. Початок видання письмових пам'яток в Росії звичайно відносять до другої половини XVIII ст., хоч вже в петровські часи було надруковано кілька дипломатичних актів, щоправда, виключно в політичних цілях і в обмеженій кількості примірників, головним чином, для розсилки урядам іноземних держав^[2]. Проф. П. Г. Софінов протиставляє ці публікації як такі, що були викликані не науковими, а політичними мотивами, пізнішим археографічним виданням, здійсненим в інтересах історичної науки^[3]. Однак таке розмежування не завжди доцільне, а часто просто неможливе. Західноєвропейські придворні історіографи, яких вважають засновниками археографії, як правило, мали тенденційну політичну мету: обгрунтувати непорушність тих чи інших прав і привілеїв світських та духовних феодалів^[4]. Також і пізніше численні публікації історичних джерел, упорядники яких прикривались прапором «чистої» науки, по суті служили політичним цілям експлуа-

1. П. Г. Софинов, Из истории русской дореволюционной археографии, М., 1957, стор. 7.
2. Там же, стор. 12–14.
3. Там же, стор. 14.
4. Большая Советская Энциклопедия, т. 3, 1950, стор. 166.