Сторінка:Історичні джерела та їх використання. Вип. 1 (1964).djvu/83

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


національній основі є явищем прогресивним, бо відкриває більш широкі можливості для розвитку народу, що затримувався іноземним гнобленням. В. І. Ленін відзначав, що «прогресивним є пробудження мас від феодальної сплячки, їх боротьба проти всякого національного гніту, за суверенність народу, за суверенність нації»[1]. Стосується це і визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту в 1648—1654 рр.

Вигнання з України польських магнатів, які володіли величезними земельними просторами, а також польської шляхти, знищення католицьких, а часто й православних монастирів, що теж були великими феодальними власниками, привело до значного ослаблення найтяжчих форм феодально-кріпосницького гніту. Одночасно це означало створення кращих умов для суспільного розвитку України, який до цього стримувався польськими загарбниками. Прогресивний характер визвольної війни проявився і в посиленні прагнення українського народу до об’єднання України з Росією.

Визвольна боротьба кожного народу не ізольована від існуючих, часто дуже складних, міжнародних відносин. Події, що відбувались тоді на Україні, дуже скоро стали відомі в усіх європейських країнах, а також на Близькому Сході. Уряди та громадськість різних країн по-різному ставилися до цих подій, але всі вони не могли не враховувати в своїй політиці тих змін, які сталися в результаті визвольної війни і звільнення України з-під гніту шляхетської Польщі. В свою чергу і керівники визвольної війни не могли ігнорувати міжнародну обстановку, що склалася на той час, а намагались використати її і навіть активно впливати на неї.

З визволенням значної частини українських земель від іноземного гноблення, з утворенням української феодальної державності були ослаблені перешкоди, які стояли на шляху більш тісних, систематичних зв’язків України з іншими країнами, зокрема відносин політично-дипломатичного характеру. Дипломатичні зносини стали складовою частиною тієї політики, яку вів український уряд в роки визвольної війни: Зовнішня політика пануючого класу України також впливала на хід та результати визвольної війни.

Складні обставини, що існували під час визвольної війни, вимагали активної дипломатичної діяльності гетьманського уряду. Вже в перший рік війни зав’язуються відносини з Військом Донським, Кримським ханством, Польщею[2], Російською державою, Трансільванією, Молдавією, Туреччиною. З 1649 р. з Литвою, Мунтеніею (Валахією), з 1650 р. з Венеціанською республікою, калмицькими тайшами, пізніше з Швецією та іншими

  1. В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 17.
  2. Після ряду перемог української армії уже з 1648 р. зносини між польським та гетьманським урядами підтримувалися дипломатичним шляхом.