писал до нас недавними часи у своей грамоті, же нам не годиться простим людям до воевод грамот писать,— відзначав П. Уманець,— ми за ласкою божою тепер не єстесьмо прості, але єстесьмо рицарі Войска Запорозкого. Правда, же посол великий корунний небожчик Адам Кисель поставил бил з осударем праведним із бояри великими, же тілко било писать грамоти вольно до воєвод воєводам, старостам, суддям, писарям земським і гродським. А тепер у нас за ласкою божою поки его воля святая тут у всім краю Северском ні воєводи ні старости ані писаря нет. Боже дай, здоров бил пан Богдан Хмельницкий, гетман усего Войска Запорозкого, а пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а атаман городовой за суддю»[1]. Та не тільки цей лист, а й листи гетьмана були сповнені гідності і самоповаги, як представника влади на Україні.
Листи надсилалися не тільки главі держави, а й іншим впливовим діячам у тій чи іншій країні з проханням сприяти вирішенню справи. Коли козацькі посли літом 1648 р. їхали до Варшави, то вони везли листи королю Владиславу IV (не було ще відомостей про його смерть), а також великому коронному маршалкові Адаму Казановському, князю Владиславу Домініку Заславському, воєводі Адаму Киселю[2]. Посли в Москву в 1651 р. везли листи царю і всесильному тоді боярину Б. Морозову, бо дяк Ларіон Лопухов, який побував на Україні, повідомляв, що боярина «милость на нас»[3]. Українські «посли К. Бурляй і С. Мужиловський весною 1653 р. привезли листи від гетьмана царю, Б. Морозову, І. Милославському, тодішньому фактичному керівнику Посольського приказа Г. Пушкіну[4]. Робилось це також в інших випадках. Але, зрозуміло, лист до глави держави був головним. В дипломатичній практиці того часу існувала така форма листа, як «супліка» — «петіта», або письмове прохання. Так, в листопаді 1650 р. гетьман надіслав до польського короля і сенату листа у формі «супліки», в якій заявив, що не посилає послів і тільки в «петіті» викладає суть справи[5]. Але такий документ зберігся один. Викликаний певними обставинами, він не характерний для української дипломатичної практики.
На початку визвольної війни до деяких листів гетьман додавав на окремих аркушах «цидули» (ceduła), тобто записки. Вони, зокрема, зустрічаються в листах до коронного гетьмана М. Потоцького, брацлавського воєводи А. Киселя. В «цидулі» йшлося «про конкретні, іноді особисті, справи гетьмана[6].
