через Молдавію, для чого потрібно було мати згоду молдавського господаря[1]. В Швецію послам можна було попасти через Росію[2]. Бували випадки, коли українські посли перехоплювались польськими властями. У 1651 р. С. Мужиловський був захоплений польськими роз'їздами, коли їхав послом до Туреччини[3].
Мало збереглося даних про те, як український уряд підтримував зв'язки з своїми послами під час виконання ними завдань. Відомо, що зв'язки встановлювалися у тих випадках, коли посли затримувались в іншій країні. Так було під час поїздки в Москву в 1649 р. патріарха Паїсія та С. Мужиловського, коли посольство затягнулося з січня до квітня. Тоді гетьман у квітні послав з листом до царя та усним дорученням до послів ігумена Павла[4]. Український уряд був занепокоєний тим, що в Москві довго затримувалось посольство Іскри в 1652 р., і нагадував про це російським властям[5]. Під час перебування на початку 1654 р. українських послів С. Богдановича і П. Тетері в Москві гетьманський уряд підтримував з ними зв'язок шляхом посилки із спеціальними гінцями листів. Є згадки, що посли в свою чергу підтримували зв’язок з урядом листами, які привозили гінці[6].
Серед документів дипломатичного характеру завжди займали важливе місце договори, угоди, трактати, «статті». Таких документів за період визвольної війни було мало, але саме в них яскраво виявились соціальні та політичні тенденції правлячих класів у міжнародних відносинах. У підготовці цих документів, їх ствердженні брали безпосередню участь гетьман та інша старшина, насамперед генеральна. Відповідно оформлялися вони у Військовій канцелярії.
Слід відзначити, що письмові договори та угоди козацтво і раніше укладало з польським урядом. Так, Сагайдачний укладав договори з польськими комісарами у 1614, 1617 і 1619 рр., у 1625 р. був підписаний Куруківський договір, у 1630 р.— Переяславський, а в 1638 р.— угода на річці Старці[7]. Під час визвольної війни, коли виникла українська державність, становище змінилось. Гетьманський уряд виступає від імені не одного козацького стану, а всієї України. В зв'язку з цим подібні документи набирають іншого змісту характеру.
- ↑ «Документи Богдана Хмельницького», стор. 305.
- ↑ «Воссоединение Украины с Россией», т. III, стор. 282.
- ↑ Національний інститут ім. Оссолінських у Вроцлаві, шифр 5656/П, рулон 3, арк. 178.
- ↑ Акты ЮЗР, т. III, стор. 307—308; «Історія України в документах і матеріалах», т. III, стор. 174—175.
- ↑ «Воссоединение Украины с Россией», т. III, стор. 205.
- ↑ Там же, стор. 283.
- ↑ И. Каманин, Договоры Богдана Хмельницкого с Польшей, Швецией и Россией, «Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России», К., 1916, вып. 2, стор. 95.
