послам доводилося їхати з таємними завданнями або пробиратися через територію інших держав, які в певні часи не були в добросусідських відносинах (наприклад, через Молдавію в Трансільванію).
До нас не дійшли відомості про те, щоб українські посли під час переговорів відступали від інструкції або усної настанови. Але вирішення справи в значній мірі залежало від здібностей посла, який, дотримуючись інструкцій, знаходив шляхи для їх здійснення. Так, С. Мужиловський під час переговорів у Москві на початку 1649 р. не тільки знаходив все нові й нові аргументи, але викладав їх у письмовій формі[1]. Уміло вів справу в Туреччині в 1650 р. Антон Жданович. Він домігся прихильності представників вищих султанських властей[2]. Про ведення переговорів військовим осаулом Дем'яном Лісовцем сілістрійський паша писав гетьману, що «Демко человек умной и смышленный»; коли такого чоловіка пришле гетьман до султана, «годен «будет потому, что про все розумеет и ответ дати знает и всякое ему дело за обычай»[3].
В дуже важливих випадках гетьманський уряд вживав заходів, щоб нагадати своїм послам про необхідність дотримуватись інструкцій. Так, 21 березня 1654 р. Б. Хмельницький писав українським послам в Москву С. Богдановичу і П. Тетері, що хоч дано їм наказ, «однако и сим нашим поновляєм писанием, чтоб есте милость ваша так о добро посполитое тщалися и постановлям, чтоб с лутчим всего християнства чинов всяких было на прошлые времена… Делайте також ваша милость и о том всем прилежанием тщитеся, чтоб все по наказу было…»[4] Перед послами ставилися також завдання про виконання доручення за певний відрізок часу. Так, перед М. Суличем в січні 1651 р. гетьманський уряд поставив завдання протягом 5 тижнів добратися до Москви, вирішити питання і повернутися назад до Чигирина[5]. Коли взяти до уваги, що дорога від Чигирина до Москви в той час забирала не менше як два тижні, то для вирішення справи послам давався занадто короткий строк[6]. Гетьманський уряд звертався до відповідних прикордонних та інших властей з проханням пропускати послів без затримок[7].
Посли мали не тільки вкластися в певний строк й зуміти добратися до країни. Так, в Трансільванію їхали не ближчим шляхом, який проходив через землі, підвладні польському уряду, а
- ↑ Про це детальніше: Ф. П. Шевченко, Політичні та економічні зв’язки України з Росією, стор. 137—139.
- ↑ ЦДАДА, ф. Греческие дела, 1651, спр. 29, арк. 22—26.
- ↑ Архив ЮЗР, ч. III, т. IV, стор. 801.
- ↑ «Воссоединение Украины с Россией», т. III, стор. 559.
- ↑ «Воссоединение Украины с Россией», т. II, стор. 492.
- ↑ Там же, стор. 263—265; т. III, стор. 351—352.
- ↑ «Воссоединение Украины с Россией», т. II, стор. 478; т. III, стор. 129.
