Розвиток архівної справи на Україні після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції відбувався в основному тими ж етапами, що і в усьому Радянському Союзі. Проте, природно, в ньому були певні характерні особливості, зумовлені як історичним минулим, так і сучасним Української РСР.
В основу архівного будівництва на Україні покладено підписаний В. І. Леніним урядовий декрет від 1 червня 1918 р. «Про реорганізацію і централізацію архівної справи», який став програмою архівного будівництва в усіх республіках Радянського Союзу.
Практично на Україні через складну воєнно-політичну ситуацію, яка виникла тут на початку 1918 р. і затягнулась аж до кінця 1920 р., цей декрет почав впроваджуватися в життя майже через два роки після його прийняття. У вогні громадянської війни та іноземної інтервенції гинули не тільки матеріальні, а й духовні цінності. Їх необхідно було негайно рятувати. В листопаді 1919 р. при Народному комісаріаті освіти України утворюється Всеукраїнський комітет охорони пам'ятників старовини та мистецтва (ВУКОПИС). До його складу ввійшла і архівна секція. На неї покладалося завдання організувати охорону всіх документальних матеріалів, незалежно від їх походження. Оскільки у той час спеціально пристосованих під архіви приміщень не було, охорона документальних матеріалів організовувалася безпосередньо в установах, на підприємствах, які й несли повну відповідальність за цілість і збереження документів.
У лютому 1920 р. при Всеукраїнському ревкомі було організовано Особливу Всеукраїнську архівну комісію, на яку покладався нагляд за всіма архівними документами установ, організацій i підппиємств. Вона мала вирішувати й питання про використання архівних матеріалів, що не мали ні наукового, ні
