у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Багато портретів на Поділлі створив близький друг Т. Г. Шевченка, український художник І. М. Сошенко, який викладав малювання у Немирівській гімназії.
З Поділлям було тісно пов'язане життя палкого захисника знедолених народних мас уродженця села Антонополя Вінницького повіту С. М. Олійничука (1798—1852). У своєму незакінченому творі «Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської і Житомир-Волинської губерній, про своє життя-буття» Олійничук гнівно засуджував феодально-кріпосницький лад. За антикріпосницькі погляди в 1849 році був заарештований і помер у Шліссельбурзькій фортеці.
В середині 50-х років XIX ст. визначним культурним осередком стає Немирівська гімназія, в якій працювали такі демократично настроєні вчителі, як математик І. П. Дорошенко, історик А. Г. Теодорович, відомий фольклорист О. В. Маркович. Про цих учителів збереглися спогади сучасника Д. О. Вілінського, він називав їх «лицарями честі й дружби». В Немирові розпочала свою літературну діяльність і здобула визнання класика української літератури та видатної російської письменниці Марко Вовчок.
На Вінниччині любили усну народну творчість. Тут побутували численні легенди і перекази, казки й оповідання, пісні й думи. Місцеву основу має пісня «Ой я нещасний, що маю діяти?», варіант її взято з рукописної збірки погребищенського дяка Данила Бондаревського[1]. В пісні «А в неділю пораненьку в усі дзвони дзвонять» згадується село Уланів і наголошується, що кріпакам «від неділі до неділі треба панщину робити»[2]. За свідченням тогочасних фольклористів, серед подолян можна було почути такі пісні, як «Ой за гаєм, гаєм», «Зажурилась дівчинонька», «Іду я лугом, лугом», «Косарі косять, а вітерець повіває», «За річкою, за водою», «Крикнув козак Нечай» та ін. Пісні, які співалися на Поділлі, увібрали сум і стогін народних мас, їх протест проти кріпосницької неволі.
Урочисто проводились святкові й весільні обряди, з музикою і співами. На Вінниччині не існувало такого села, в якому б не було своїх музикантів. Найбільш поширені інструменти — скрипка, бас, бубон і цимбали. Зустрічалися також флейта і кларнет.
Віками на Поділлі складався своєрідний народний побут, формувалися оригінальні звичаї. Оригінально, зокрема, тут будувалися і архітектурно оздоблювались сільські оселі. Якщо в районі Надбужжя переважали забудови й огорожі дерев'яні, то на Наддністрянщині широко використовувались камінь та вапняки. Основними приміщеннями здавна вважалися хати-мазанки. їх будували з дерева, а там, де було обмаль дерева, брали глину, перемішану з соломою. Хата накривалась чотирискатним солом'яним дахом з невеликим звісом. Покрівлю по краях прикрашували рядами уступчастих гребенів з снопів. Хатні двері навішувалися на бігунах — дерев'яних осях. Вікна робилися невеликі чотирикутні або круглі. Місцем для спання здебільшого служив піл з дощок. З меблів були нерухома лавка, стіл, мисник для посуду та скриня для зберігання одягу. Стіни всередині хати й лицева сторона зовнішньої стіни білилися, а бокові й задня — обмазувалися жовтою глиною. Зовнішні стіни хати доповнювалися ще розписами. Ними прикрашалися
