в місті було 44 вулиці, 11 провулків, 6 майданів. Напередодні першої світової війни площа міста становила майже 4 тис. десятин.
Санітарно-гігієнічні умови та медичне обслуговування трудящих Вінниці були незадовільними. На вулицях — бруд і безладдя. 1897 року в місті на 30,5 тис. чоловік було лише 8 лікарів. У 1910 році працювало вже 16 лікарів, 19 фельдшерів, 12 акушерок, а також 4 спеціалісти щеплення віспи. Послугами лікарів могли користуватися тільки заможні верстви населення.
Поліпшення медичного обслуговування жителів міста і навколишніх сіл пов'язане з ім'ям великого російського вченого, анатома і педагога, засновника військово-польової хірургії Миколи Івановича Пирогова. В 1866 році під Вінницею біля с. Шереметки (тепер Пирогове) на садибі Вишня, придбаної ним ще в 1861 році, він звів будинок, де прожив останні п'ятнадцять років свого життя. Звідси М. І. Пирогов уважно слідкував за розвитком медичної науки, не кидав лікарської практики. Лише за півтора року, писав вчений у своїх спогадах, він здійснив у Вишні близько двохсот складних операцій (резекцій, ампутацій та ін.). Всі вони завершились успішно[1]. Пирогов брав участь у заснуванні Вінницької лікарні для психічно хворих. Він вибрав місце для її спорудження і довів, що правий берег Південного Бугу за Садками — найкращий і найздоровіший щодо клімату й гігієни куточок міста. За ініціативою М. І. Пирогова в Шереметці збудували школу. У психіатричній лікарні працювали відомі вітчизняні лікарі, які внесли значний вклад у теорію й практику психіатрії. Першим директором лікарні був В. П. Кузнецов, який доклав багато зусиль у справі розгортання й організації роботи цього великого медичного закладу. З 1897 по 1900 рік у ній молодшим ординатором працював О. І. Ющенко, згодом академік Академії наук УРСР, ім'ям якого названа тепер лікарня.
У травні 1917 року в місті відкрили другий великий лікувальний заклад — лікарню ім. М. Пирогова. Її засновником був хірург Л. І. Малиновський, ім'ям якого названа одна з міських вулиць.
З розвитком капіталізму помітні зрушення сталися в системі освіти, зростала кількість навчальних закладів. Та все ж на кінець XIX ст. переважна більшість дітей залишалася поза школою. 1899 року у Вінниці проживало 4027 дітей шкільного віку, а в школах міста вчилося всього 1179 учнів[2]. Тим часом розвиток господарства вимагав усе більшої кількості освічених людей. Не випадково громадськість міста з початку 80-х років наполегливо добивається перед урядом відкрити у Вінниці середній навчальний заклад. Лише після довгих клопотань 1890 року з Могилева до Вінниці перевели реальне училище, через 10 років у місті відкрили міністерську (державну) жіночу гімназію. В дореволюційній Вінниці функціонувало також кілька приватних навчальних закладів. Найбільшим з них була жіноча гімназія Драганової. В 1907 році почалося навчання в чоловічій гімназії[3]. Проте й ці навчальні заклади не задовольняли мінімальних потреб населення. Урядові органи змушені були створювати учительські семінарії та інститути: 1909 року у Вінницю з села Поток перевели учительську семінарію, а в липні 1912 року тут розгорнув роботу вчительський інститут[4].
Видатним явищем у культурному житті Вінниці другої половини XIX ст. була літературна й громадська діяльність класика української літератури, революційно-демократичного письменника М. М. Коцюбинського. Він народився у Вінниці 17 вересня 1864 року і проживав тут з перервами до літа 1897 року. Саме у Вінниці письменник написав «Маленький грішник», «Ціпов'яз», «Помстився», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші оповідання, що знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози. В березні
- ↑ С. Я. Штрайх. Николай Иванович Пирогов. М., 1949, стор. 152.
- ↑ Вінницький облдержархів, ф. 262, оп. 2, спр. 10, арк. 204.
- ↑ Там же, спр. 22, арк. 18–21.
- ↑ Там же, ф. 54, оп. 1, спр. 1, арк. 2.
