ниці. Тут буржуазно-націоналістичні запроданці чинили масові арешти, грабували населення. У ніч з 14 на 15 лютого 1919 року проти петлюрівців розпочалося повстання. Але заарештувавши перед початком бойових дій керівників виступу, Директорія придушила це повстання. Однак воно відіграло значну роль у боротьбі за Радянську владу на Україні.
Несподіваним ударом для петлюрівців був нестримний наступ Богунського й Таращанського полків на Вінницю. 18 березня 1919 року вони оволоділи містом. До рук радянських військ потрапили великі трофеї, зокрема кілька ешелонів зі зброєю і спорядженням. Самому голові Директорії Петлюрі ледве вдалося втекти з Вінниці. Того ж дня в місті відбувся багатолюдний мітинг, на якому виступав М. О. Щорс. Було створено міський ревком. Незабаром він реорганізувався у Подільський військово-революційний комітет.
Користуючись тим, що основні сили Червоної Армії були кинуті проти Денікіна, петлюрівці влітку 1919 року знову перейшли в наступ і 15 серпня захопили Вінницю. В жовтні денікінці відтіснили петлюрівські військові частини з Вінниці і встановили свій контроль над містом.
В умовах петлюрівської, а потім денікінської окупації у Вінниці революційною боротьбою керував Подільський підпільний губком партії. Він мав зв'язок з Зафронтбюро ЦК КП(б)У, звідки одержував більшовицьку літературу. Під ударами Червоної Армії контрреволюційні війська 3 січня 1920 року залишили Вінницю. Відновилося мирне життя. 1 лютого трудящі організували в місті суботник. Робітники й службовці розчищали шляхи, вантажили вагони.
Але й цього разу перепочинок, відвойований Червоною Армією, тривав недовго. Весною 1920 року буржуазно-поміщицька Польща почала широкий наступ на радянську республіку. Польським інтервентам допомагали петлюрівські банди, які діяли в тилу Червоної Армії.
До армії мобілізували комуністів Київської, Волинської та Подільської губерній[1]. Взялися за зброю комуністи й комсомольці Вінниці. Відступаючи, радянські війська вели запеклі оборонні бої, а 28 квітня змушені були залишити Вінницю. З польськими окупантами й петлюрівцями поверталися поміщики й капіталісти.
Однак довго хазяйнувати інтервентам і петлюрівцям не довелося. Червона Армія перейшла в рішучий контрнаступ. Уже 19 червня 1920 року вона вибила ворога з Вінниці і переможно продовжувала наступ[2]. У боях за визволення міста особливо відзначилась 8-а дивізія Червоного козацтва під командуванням В. М. Примакова. Трудящі з великою радістю зустріли своїх визволителів — воїнів Червоної Армії.
Швидко відновили свою діяльність органи Радянської влади, партійні, комсомольські та профспілкові організації. Трудящі енергійно відбудовували народне господарство, наводили порядок у місті. Масового характеру набирали суботники. Коли вони відбувалися, вінничани заготовляли паливо для шкіл та лікарень, очищали територій станції від завалів і брухту.
Під час грЬмадянської війни і на початку відбудовного періоду Вінниця відігравала важливу роль як центр Подільської губернії. Тут перебували губернські партійні і радянські органи та громадські організації, у липні 1921 року відбувся перший з'їзд Рад Поділля.
В листопаді 1921 року вперше після громадянської війни була обрана Вінницька міська Рада робітничих і червоноармійських депутатів. Вона здійснювала керівництво господарським і культурним життям міста.
Зразу після закінчення громадянської війни головна увага зосереджувалась на відбудові промислових підприємств. У 1921 році відновила роботу взуттєва
