залежали величезні маєтки Сирець, Котир, устя річок Ірпеня і Водиці, села Яцьківка, Пріорка, Мостище, Берківець та інші[1]. Згідно з грамотою короля Сігізмунда III від 1604 року у володіння католицького духовенства перейшла частина Подолу, яка звалася Біскупщиною[2]. Населення її підлягало католицькому біскупу в економічному і правовому відношенні.
У першій половині XVII століття київське міщанство — ремісники і торговці — за майновим станом поділялось на кілька груп. Серед міщанства панівне місце посідала багата верхівка. Це була міська аристократія, або патриціат, до якого належали найбагатші родини — w:Ходики, w:Балики, Мелешковичі та інші. В руках патриціату були посади війта, бурмистрів, райців. Середню частину міщанства становили ремісники і дрібні торговці. Найнижчою верствою населення була маса українського міського плебейства: розорені ремісники, підмайстри, учні, наймити, комірники та інші «люди убогі». Плебейство своїм становищем та інтересами було тісно зв'язане з безправним селянством.
Селяни, що жили в Києві, володіли орною землею і займалися сільським господарством. Вони відбували тяжкі феодальні повинності на користь замку, шляхти, монастирів[3].
2. УЧАСТЬ НАСЕЛЕННЯ КИЄВА У БОРОТЬБІ ПРОТИ ЛИТОВСЬКОГО І ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПАНУВАННЯ НА УКРАЇНІ
Наприкінці XV і особливо в XVI столітті в Києві пожвавлюється не тільки економічне, а й політичне життя. Після ліквідації удільно-князівської влади і створення воєводства ще більше посилився гніт литовських феодалів. Це викликало обурення населення Київщини. Боротьбу проти литовського панування очолив брат померлого князя Симеона Олельковича — Михайло. Він об'єднав київських феодалів і готував збройний виступ проти загарбників. Змовники мали намір захопити владу в свої руки і за допомогою військ великого князя російського Івана III визволити українські землі і приєднати їх до Московського князівства. Вони сподівались, що їх підтримає населення білоруських та українських земель. Але змова була викрита. Михайло Олелькович та Іван Гольшанський (один з організаторів змови) в серпні 1481 року були прилюдно страчені[4].
Рішуче виступали проти київського воєводи та його урядовців кияни, які користувалися магдебурзьким правом. Коли воєвода запровадив т. зв. «темний закон», за яким жителям під загрозою великого штрафу заборонялося вночі користуватися світлом, кияни рішуче виступили проти цього, і воєвода в 1506 році мусив скасувати цей закон.
Виникнення українського козацтва наприкінці XV століття теж сприяло посиленню боротьби київських міщан проти литовських феодалів і міського патриціату. Серед козаків було багато киян. Козацькі загони створювалися з кріпаків-утікачів та нижчих верств міського населення. З весни до осені вони жили на островах Дніпра, займалися рибальством і полюванням, а на зиму більшість з них поверталася до своїх осель. Воєвода і війт не дозволяли їм жити в місті, і вони будували собі за містом курені. Місцевість у Києві, де споруджувалися ці курені, стали називати Куренівкою.
Утворення і зміцнення централізованої Російської держави і наближення її кордонів до Києва (у 1500–1503 рр. вона приєднала Чернігово-Сіверські землі)
- ↑ Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 4. К., 1907, стор. 158–160.
- ↑ Н. В. Закревский. Описание Киева, т. 1, стор. 433.
- ↑ Історія Києва, т. 1, стор. 150–151.
- ↑ Полное собрание русских летописей, т. 4. СПб., 1848, стор. 237.
