зустрічей, а з початку XVII століття — комедійних вистав та інших розваг. Не випадково вони збирались у дні великих свят.
Крім ярмарків, у Києві, як і в інших містах України, існували торги і торжки. Це були ті ж самі ярмарки, тільки менші, і збиралися вони частіше — раз, а іноді й два рази на тиждень. їх учасники не платили мита. На торг з'їжджались і сходились місцеві та околишні селяни, що привозили на продаж продукти й сировину, а купували предмети міського виробництва, яких не виготовляли сільські ремісники. З часом на торгах з'являються і такі товари, як порох, селітра, свинець, вогнепальна зброя. Основним центром торгівлі в Києві був Житній торг на Подолі, але продукти харчування продавали не тільки на постійних великих ринках, а й у Верхньому місті та в слободі поблизу Печерського монастиря. Виник окремий прошарок населення, який займався тільки дрібною торгівлею. Цих людей називали перекупками, перекупнями, рядовницями (стояли в торговому ряду). їх обкладали спеціальними грошовими податками на користь ратушного або королівського скарбу. Литовські князі і польські королі були зацікавлені в таких перекупницьких операціях. Це давало їм великі прибутки, і вони всіляко сприяли торговцям.
Велику роль в суспільному і економічному житті Києва відігравало духовенство. Монастирям належали величезні земельні угіддя й різні промисли, де працювали як кріпаки, так і юридично не закріпачені селяни і ремісники. Найбільший і найпопулярніший був Києво-Печерський монастир, якого князі обдаровували землями і селами. Крім того, відписували маєтки на користь монастиря вихідці із знатних і багатих родин, які постригалися в ченці. Так, князь Симеон Олелькович перед смертю постригся в ченці і передав монастирю великі багатства.
Наприкінці XVI століття володіння Печерського монастиря були на Київщині, на Волині і в Білорусії. Йому належали найкращі риболовецькі угіддя на Дніпрі, від Києва до Черкас, і по Десні — до Остра. Крім того, монастир володів багатьма селами і містами, зокрема Васильковом, Радомишлем[1].
Золотоверхому Михайлівському монастирю також належало багато сіл і хуторів. Так, у середині XVI століття він купив у Печерського монастиря за ЗО кіп литовських грошей село Глеваху поблизу Києва. Пізніше одержав у володіння с. Борщагівку (нині Михайлівська Борщагівка Києво-Святошинського району).
На початку XV століття в Києві стає відомий Пустинно-Микільський монастир на Печорську. Князі Глинські передали йому у володіння с. Гатне «з полями, бджільниками (бортями), з лісами і дібровами, з сіножатями, з рікою і річками, з бобровими гонами, з млинами й усім, що є в тому маєтку Гатному [2]. Микільському монастирю належали також села Княжичі за Дніпром, Гвоздів та інші.
Значні володіння і скарби належали Михайлівському Видубицькому монастирю. Він володів урочищем Гнилещиною поблизу селища Пирогова під Києвом, землями всього Звіринця (тепер у Печорському районі Києва), угіддями вздовж нижньої течії річки Либеді, сіножатями та орними землями на берегах р. Віти (хутір Круглик). На початку XVII століття виникають земельні володіння наймолодшого серед київських монастирів — Києво-Братського, т. зв. училищного монастиря. Частина прибутків його витрачалася на утримання Києво-Братської колегії.
Архімандрити монастирів розпоряджалися монастирськими доходами на свій розсуд. Відомий факт, коли в 1585 році видубицький архімандрит за величезну суму купив для себе у печерського архімандрита право посісти печерську архімандрію.
Після Люблінської унії 1569 року, і особливо після Брестської 1596 року на Київщині зростають землеволодіння католицького духовенства. Зокрема, йому
