повірили йому, але за це поплатилися кров’ю. Тисячі козаків і селян, що склали зброю, шляхтичі порубали. Були також забиті старі, жінки й діти, які перебували в таборі. Жителі Полтавщини брали активну участь у повстанні під проводом Т. Федоровича (Трясила) у 1630 році, а навесні 1638 року — в повстанні під керівництвом Я. Острянина. Повстанці захопили тоді Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву.
Після поразок учасники повстань нерідко шукали порятунку на території Російської держави. Чимало втікачів ішло на царську сторожову службу. Втечі пригноблених феодальною верхівкою українських селян особливо почастішали в 1-й половині XVII століття. Серед переселенців були вихідці з Гадяча, Говтви, Миргорода та інших міст Полтавщини. Співчутливе ставлення до них на території Російської держави сприяло посиленню національно-визвольної боротьби проти польської шляхти. Спільне життя і боротьба проти татарської та шляхетської агресії, а також проти феодалів-кріпосників зближували російський і український народи й відіграли велику роль у підготовці возз’єднання України з Росією.
Яскраві сторінки вписало населення Полтавщини в літопис визвольної війни 1648—1654 рр. На початку червня 1648 року повсталі селяни штурмом оволоділи містом Лубнами, де був замок Вишневецького. До них приєдналося також багато драгунів з польського війська, «которые иманы из мещан и ис пашенных мужиков»[1]. На території сучасної Полтавської області формувалися сотні і полки, які звідси йшли па захід, щоб взяти участь у боротьбі проти польської шляхти. Вже на початку визвольної війни були утворені Полтавський, Миргородський, Лубенський і Гадяцький козацькі полки. Зберігся запис про те, що 29 квітня 1649 року «…из Гадича, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов»[2].
Полтавщина, як і Чернігівщина, була тривким тилом армії Б. Хмельницького: звідси він черпав людські резерви, тут вироблявся порох та інше військове спорядження, звідси його війську постачали продовольство. Наприклад, напередодні Зборівської битви Б. Хмельницький, за свідченням рильського воєводи, надіслав на Полтавщину листа, щоб «…казаки, пашенные и непашенные крестьяня, бежали наспех в казацкие полки к гетьману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями». Відповіддю на цей лист був «подъем большой»[3]. А в одному з документів 1650 року йдеться про те, що на Полтавщині «в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому».
За Білоцерківською угодою 1651 року на Полтавщину мали повернутись польська шляхта і польське військо, козаки ж, які потрапили до реєстру, повинні були переселитися до королівських міст Київського воєводства. Однак селяни й козаки Полтавщини не пустили шляхтичів у свої міста й села, а реєстрові козаки відмовилися переїхати за Дніпро.
Одним з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького був полковник Полтавського полку Мартин Пушкар. І коли після смерті Богдана Хмельницького купка козацької старшини на чолі із зрадником Виговським зробила спробу відновити на Україні панування польських магнатів, відірвавши її від Росії, Пушкар очолив народне повстання (1657—1658 рр.). Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Лохвицю, Зіньків. І хоч повстання з допомогою кримських татар було придушене, а багато населених пунктів Полтавщини (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення,— все ж наміри польських запроданців не були здійснені.
