У краях західньої Европи по теперішній війні всюди поставлено памятники „безіменним героям“, що полягли в обороні своєї батьківщини. І ми повинні шанувати наших славних героїв. Повинні ми ставити їм памятники, щоби їхні імена не пропали в непамяті. А найбільше повинні ми ховати їх память в наших серцях, брати їх собі за взір, наслідувати їхнє завзяття і відвагу, і таксамо як вони бути готовими зложити свою кров за Україну.
Ой, три літа, три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака Турки вбили,
Під явором положили.
Під явором зелененьким,
Лежав козак молоденький,
Його тіло почорніло,
І від вітру пострупіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився.
„Не стій, коню, надімною,
Бачуж я ту щирість твою
Біжи степом та гаями,
Долинами, байраками,
До моєї родиноньки,
До вірної дружиноньки!
Стукни в браму копитами,
Тай забрязкай поводами.
Ой, вийде брат, — понуриться,
Вийде мати, — зажуриться,
Вийде мила, — порадіє,
Стане, гляне тай зімліє!…“
„Де ти, коню, пана скинув?
Кажиж, коню, чи не згинув?“ —
— „Мене Турки наздігнали,
Пана мого з мене зняли;
Постріляли, порубали,
Там над Дністром лихували!
Ой, цить, мати, не журися,
Вжеж бо син твій оженився:
Він взяв собі за жіночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку…“
|
Ой, по морю, по синьому |
