з ідейнаго боку вже «пунктом пережитим». Тепер же я переконався, що не тільки для галицьких, але й для російских українофілів, та навіть для самих вчених із них, треба ще не мало духовної праці, аби наздогнати навіть Шевченка.
Через це я подав до того самого видання, де з'явилась стаття д. Ламанського про мій та й инших українофілів ягелонсько-австрійський сепаратизм («Извѣстія Славянскаго Общества» у Петербурзі), листа, у якому доводив, покликаючись і на «Вільну Спілку», що мої стремління в бажанні политичноі реформи всієі Росіі на підвалинах свободи й децентралізації та що ці стремління гармонують з ідеями старих українофілів Кирило-Мефодієвського братства (Костомарова, Шевченка й инш.) Року 1885 я випустив II вип. видання «Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. (пісні з останніх часів автономного Гетьманства Малоросійськаго й Слобідської України в р.р. 1709–1765); недостача коштів не дала нам змоги випустить видання поезій Шевченка на 25 літні роковини його смерти (26 февр. 1886), а тим часом консервативно-клерікальні маніфестації галицьких українофілів не припинялися, через що я мусив умістити у львівській робітничій газеті «Praca» (1886, ч. 3–4) одвертого листа «25-літні роковини смерти Шевченка і галицькі народовці», передрукований і по польскому у газеті «Kurejr Lwowski», ч. 62. У цьому листі я нагадав заяву 45 київських українофілів 1873 р. та на підставі обставин, у котрих пробуває український нарід, робив висновки про невідповідність
