— Що скажете, добрі люди?
— Куди ж це ти, пане полковнику, з козаками мандруєш, а нас знову на поталу неситим панам покидаєш?
— А ви звідкіля? — спитав Богун.
— З Демівки. У нас зібралося аж три тисячі козаків. Не хочемо ми ані панам коритися, ані осель своїх покидати… будемо битися до останнього. Дай же нам помочі, бо чутка є, що ляхів, як сарани йде!
— Не воля моя, щоб вам, брати мої, помочі дати, бо йдуть татари на Умань, і мусю я те місто заступити, щоб на Чигирин татарів не пустити.
— А як же ми? — бідкалися селяни! — До нас же з околиць люди позбігалися. Самих жінок та дітей більше як десять тисяч скупчилося. Знущатимуться з них ляхи: жінок гвалтуватимуть!
— Що маю чинити… — з сумом у серці говорив Богун. — Радий я сам десять раз вмерти, щоб не бачити нашого безголов'я, але не можу я про одне село дбати, коли треба дбати про долю всієї України!
— То вже дай нам хоч ватажка! — загукали селяни всі враз. — У нас нікогісенько з досвідчених козаків немає, самі посполиті.
— Ватажка дам, — сказав Богун, і обвів очами понавколо, шукаючи кого б дати. — Вам треба такого, щоб радий був іти на видиму смерть.
— Дозвольте, брати, мені вмерти! — вклонився Богунові старий Влучак.
