гадував, що схожий на нього козак бував і біля нього упоходах.
— Чи ти не Дмитро Верша? — спитав вів.
— Та Верша ж! А ти хто?
— А я Богун Іван!
— Ну, поздоров тобі, Боже, що ти впізнав мене незрячого! — сказав кобзар і, знявши трохи шапку, вклонився Богунові. — Ти славний козак і коли помреш, то я й про тебе пісню складу. Тільки живи собі на здоров'я, а Україні на славу!
— Що ж ти про мене співатимеш?
— А що мені Господь скаже! А от тільки не у гнів тобі, Богуне, скажу: Нечай любіший за тебе нам був.
— Але через що саме?
— Бо веселіше з ним було. Хіба б отак у таборі було, коли б ми оце з Нечаєм зараз стояли? Та тут би горілка, музики, танки! Земля було стогне од гопака. То певний козак був, а ти хоч і великий войовник і лицар, та тільки не козацької вдачі: не п'єш, це гуляєш, сумуєш чогось…
— Так уже мені Бог дав! А чи добре ж, що Нечай так гуляв? І сам поліг головою і полк свій вигубив…
— Полягли вони, правда… проте дай, Боже, і всякому так! Чого довго по світу поневірятись? Аби слави козацької здобути!
У цю хвилину позаду почулися голоси. Хтось питав про наказного гетьмана.
Богун підвівся і побачив з десяток селян, узброєних хто чим.