Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/146

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


нулися вони врозтіч. Богунові того тільки й треба: справив він тут їм такий кривавий бенкет, що такого не було від Батогського бойовища. Угляділи татари, що їхні спільники тікають, кинулися й собі геть до свого табору.

Задзвонили в Умані в усі дзвони, і з церков вийшли на майдан попи з корогвами, щоб там зустріти й поблагословити свого оборонця — славного побідника численного ворожого війська, а Богун на чолі трьох тисяч завзятих козаків, красуючись у червоному жупані на білому огирі поміж синіми козацькими чумарками, мов пишна рожа поміж васильками, минув уже уманську браму і під радісні вигуки уманців прямував до майдану.

Два дні відпочивали поляки й татари після невдалого штурму, вагаючись, що почати, а на третій день піднялися обома таборами і пішли на схід сонця. Це дуже збентежило Богуна, бо зі сходу він сподівався на поміч собі гетьмана, а оскільки гетьман не відав, яка велика сила буде у поляків і що вони вже сполучилися з татарами, то й міг з невеликою силою ускочити спільникам до рук.

Як Богун гадав, так воно справді й було: Хмельницький ішов на Умань, маючи при собі не більше, як тридцять тисяч війська разом з москалями, що нарешті прийшли йому на поміч. Провідавши про таку невелику силу гетьмана, спільники й пішли йому назустріч, щоб погромити його на шляху і не допустити сполучитися з Богуном.

Щоб перестерегти гетьмана і врятувати його й останнє українське військо, Богун знову викликав